Гетьман Іван Мазепа: Видатний Будівничий Державності

​Іван Степанович Мазепа (1639–1709) є однією з найвизначніших і водночас найбільш контраверсійних постатей в історії України. У сучасній українській історичній думці він розглядається як видатний державник, меценат та борець за незалежність.

​Державотворча Діяльність
​Термін Правління: Мазепа був гетьманом Війська Запорозького (Лівобережної України) протягом 22 років (1687–1709) — найдовше серед усіх гетьманів.

​Відновлення Єдності: У 1704 році він тимчасово об’єднав Лівобережну та Правобережну Україну під своєю булавою, фактично відновивши єдину територіальну та адміністративну цілісність Гетьманщини
​Він прагнув зміцнити гетьманську владу, обмежуючи вплив козацької старшини та російських воєвод. Мазепа підтримував економічний розвиток та створив сильну, професійну козацьку армію.
​Культурний Ренесанс: Період його правління називають “Мазепинським бароко”. Він був грандіозним меценатом Української православної церкви та освіти. На його кошти було збудовано та відреставровано десятки храмів, включно з Києво-Печерською Лаврою та Софійським собором.

​Шлях до Незалежності
​Мазепа усвідомлював, що його союз із Московським царством (який був оформлений на початку його гетьманування) є тимчасовим, оскільки Петро I послідовно обмежував автономію Гетьманщини:
​Російські війська почали постійно розміщуватися на території України.
​Козаків використовували у виснажливих походах, далеких від інтересів України.

​Цар планував ліквідацію гетьманського інституту.
​У 1708 році, під час Північної війни, Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карлом XII, щоб скористатися конфліктом і проголосити незалежність Гетьманщини від Москви. Цей крок, хоча й був трагічно невдалим, розглядається як важлива віха у боротьбі за українську державність.

​ Чому Україна Програла Полтавську Битву (1709)
​Поразка у Полтавській битві 8 липня 1709 року стала катастрофою для планів Мазепи та призвела до кінцевої ліквідації української автономії. Причини поразки були комплексними:

​1. Стратегічні та Військові Фактори
​Низька Чисельність Козаків: Мазепі вдалося привести лише 3–4 тисячі вірних козаків. Переважна більшість козацької старшини та основна частина війська залишилися вірними Петру I, або були нейтральними, оскільки Петро I вчасно залучив їх на свій бік, пообіцявши збереження привілеїв.

​Знищення Батурина: До битви, у листопаді 1708 року, російські війська на чолі з Меншиковим жорстоко знищили Батурин – столицю Мазепи. Це був акт залякування для всього українського населення та козацької старшини, що ефективно підірвав підтримку гетьмана.

​Помилка Карла XII: Шведський король недооцінив силу російської армії та переоцінив силу підтримки з боку Мазепи. Крім того, напередодні битви Карл був поранений, що ускладнило його ефективне командування.

​Артилерійська Перевага Петра I: Російська армія була краще оснащена артилерією, що відіграло вирішальну роль у битві на відкритій місцевості під Полтавою.

​2. Ідеологічні та Політичні Фактори
​Пропаганда Петра I: Російська пропаганда блискавично оголосила Мазепу “зрадником” і піддала його анафемі (церковному прокляттю). Це мало величезний вплив на релігійне та переважно неграмотне населення.
​Вибори Скоропадського: Петро I швидко провів фіктивні вибори нового гетьмана (Івана Скоропадського), який був лояльним до царя. Це дало Москві легітимного “українського” правителя і зруйнувало політичну структуру, що підтримувала Мазепу.

​Фактор Запорожців: Хоча частина запорожців на чолі з Костем Гордієнком приєдналася до Мазепи, це сталося запізно, і їхні сили були невеликими порівняно з царською армією.

​Поразка під Полтавою означала не лише втрату військового союзу, а й руйнування надії на українську незалежність на понад 200 років.

Ставте like і підписуйтесь:

@voinydobra на youtube

@voinydobra на t

@voinydobra на instagram

Воїни Добра
Мережа Купуй!

Король Данило Романович: Законний Спадкоємець Київської Русі
​Занепад Києва внаслідок феодальної роздрібненості та монгольської навали у XIII столітті поставив питання про правонаступництво великої середньовічної держави — Київської Русі (Русі-України). Історичні факти та династичні зв’язки чітко вказують на те, що законним спадкоємцем політичних та культурних традицій Києва стало Королівство Руське (Галицько-Волинська держава) на чолі з князем, а згодом Королем Русі, Данилом Романовичем.

​1.Династійне та Політичне Правонаступництво
​Прямий Зв’язок із Києвом
​Данило Романович (1201–1264) був сином могутнього князя Романа Мстиславича, який ненадовго об’єднав Галичину, Волинь і, що важливо, Київське князівство. Таким чином, Данило походив із старшої гілки Рюриковичів, яка безпосередньо володіла київським престолом.
​На піку своєї могутності, у 1239 році, перед самою навалою Батия, Данило Романович оволодів Києвом і залишив там свого намісника — воєводу Дмитра. Цей акт закріпив його претензії на титул Великого князя Київського та на право об’єднання всіх руських земель.
​Титул Короля Русі (Rex Russiae)
​Ключовим доказом легітимності є коронація Данила у 1253 році в Дорогочині. Він прийняв корону від Папи Римського і отримав титул Короля Русі (Rex Russiae). Цей титул:
​Підвищив статус його держави до рівня європейських королівств.
​Підтвердив його право як володаря всієї Русі в очах західного світу.
​Свідчив про його спробу інтегрувати державу в європейську політичну систему та створити антимонгольську коаліцію.
​Саме Королівство Руське стало тим центром, де продовжували розвиватися давньоруські традиції державності та культури, але вже в європейському векторі.

​2.Відмінність від Московських Претензій. ​На відміну від Данила, Московське князівство (Московія) розвивалося на периферійних північно-східних землях. Претензії московських правителів на спадщину Русі ґрунтувалися не на прямих політичних чи династичних традиціях Києва, а на ідеологічному конструктові та співпраці з Ордою:
​Московські князі, як-от Іван Калита, зміцнювали свою владу завдяки вірній службі Золотій Орді, отримуючи ярлики на збір данини і право на “велике князювання”.
​Політична система Московії поступово набувала деспотичних рис, значною мірою запозичених від азійських держав, що суттєво відрізнялося від європейської моделі управління, яку намагався впроваджувати Данило Романович.
​Використання терміна “Русь” Московією було, перш за все, ідеологічним інструментом для легітимізації територіальної експансії, а не прямим спадкуванням політичного центру.

​3. Чи була теперішня Росія “колонією” Києва? ​Використовуючи історичні терміни, можна стверджувати, що теперішні землі кацапщини були залежними периферійними територіями Київської Русі.

​Залежність та Ієрархія: Північно-східні землі (землі майбутнього Володимиро-Суздальського, а потім Московського князівства) були менш розвиненими і молодшими щодо Києва. Київ був політичним центром (метрополією), де сидів Великий князь. Князі, яких Київ посилав правити на північ (наприклад, Юрій Долгорукий), були часто молодшими представниками династії, і ці землі розглядалися як уділи, що підпорядковувалися Києву.

​Дань: Ці землі сплачували данину (полюддя) Києву, що є ознакою економічної підпорядкованості.

​Культурний Вплив: Культура, писемність, релігія (православ’я) та закони були імпортовані з Києва. Києво-Печерська Лавра та Софія Київська були духовними та культурними центрами, які формували ідентичність і північних регіонів.

​Експлуатація: Прикладом того, як Київська еліта ставилася до північних земель як до ресурсу, є дії князя Андрія Боголюбського (онука Мономаха, засновника Володимиро-Суздальської традиції). Він переніс столицю з Києва на північ, і у 1169 році організував похід на Київ, унаслідок якого столиця Русі була варварськи пограбована та спустошена військами північних князів. Цей акт сам по собі підкреслює розрив між північними правителями та традицією Великого Київського князівства.

​ Висновок: ​Північні землі були периферією і об’єктом експлуатації з боку князів, які прагнули використати їх ресурси для боротьби за київський престол. Таким чином, вони були політично підпорядковані і культурно вторинні щодо Києва.

Ставте like і підпишіться:

@voinydobra

voinydobra

voinydobracom

Воїни Добра
Мережа Купуй!

Богдан Хмельницький: між визволенням і трагічною злочином в історії.

Початок великої епохи:
Богдан #Хмельницький (бл. 1595–1657) — людина, без якої важко уявити українську історію XVII століття. Він не просто #Гетьман: він засновник української державності.

При ньому з’явилися перші органи управління, власна #армія, #дипломатія, #фінанси. Хмельницький прагнув гідності для свого народу, який був позбавлений політичних і соціальних прав.

Хмельницький і #Польська держава: зрада чи революція? Хмельницький був шляхтичем і підданим польського короля. Тому його повстання можна розглядати як #зраду Речі Посполитої.

#Переяславська рада: союз чи капітуляція?
1654 року відбулася знаменита Переяславська рада. радянська і російська пропаганда пізніше перетворили її на «возз’єднання України з росією».

Але насправді: жодних письмових “Переяславських угод” не існує.
Збереглися лише суперечливі копії Березневих статей — жоден оригінал не був оприлюднений москвою.

Хмельницький шукав військового союзника проти Польщі, а не підпорядкування москві.

#москва використала цю домовленість для #колонізації України, поступово ліквідуючи автономію Гетьманщини і знищуючи українську державність на століття вперед.

Помилка чи злочин?
Називати Переяславську угоду “політичною помилкою” — значить применшувати масштаб наслідків.
Насправді цей крок Хмельницького — історичний #злочин проти власного народу, який коштував мільйони життів, руйнування культури і втрати державності.

Шевченкова оцінка
Тарас #Шевченко писав:
“Ой Богдане, Богданочку, якби була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала”.
Для поета Хмельницький — символ національної #катастрофи, попередження наступним поколінням: будь-який союз із імперією може обернутися не братерством, а неволею.

Імперський культ і пам’ятник у Києві
Пам’ятник Хмельницькому (1888 р.) був встановлений царською владою як символ “вдячності малоросів за возз’єднання з росією”.

#Більшовики його не знесли після 1917 року, бо продовжували ідеологічний міф: “триєдиний народ”, “історичне братерство”.

Пам’ятник досі стоїть як нагадування про силу імперського міфу, який спотворював українську історію, хоча звичайно в світлі сучасної багатолітньої кривавої війни путінської рашки проти України – є певним наслідком злочину Хмельницького.

#Орден Богдана Хмельницького:
Орден заснували у 1943 році в срср для відзначення українських військових. У незалежній Україні його реформували (1995 р.) для нагородження захисників.

Парадокс: ім’я Хмельницького пов’язане з союзом із москвою, але сучасні нагороджені борються проти тієї самої москви.

Тому Орден варто сприймати як символ державного відродження та героїзму, а не як вшанування союзу з царем, а ще краще ліквідувати!

Ставте like і підпишіться:

@voinydobra

voinydobra

voinydobracom

Воїни Добра
Мережа Купуй!

Знищення військового потенціалу України 1991–2014 роки.

​Вступ: Політичний Вирок та Юридичні Наслідки. ​Розпад радянського союзу залишив Україні один із найбільших військових арсеналів у Європі. Однак, до моменту російської анексії Криму та початку війни на Донбасі у 2014 році, Збройні Сили України (ЗСУ) виявилися в критичному стані, що стало результатом системного та тривалого руйнування військового потенціалу.

​Як свідчать відкриті джерела, включаючи діяльність Тимчасової слідчої комісії (ТСК) Верховної Ради, це знищення відбувалося через скорочення особового складу, масовий розпродаж військового майна та техніки, недофінансування та відсутність стратегічного планування з боку вищого військово-політичного керівництва країни протягом 1991–2014 років.

​Етапи та Механізми Знищення Військового Потенціалу
​ТСК Верховної Ради та експерти виділяють кілька ключових етапів, на яких відбувалося руйнування ЗСУ:
​1. Знищення Стратегічних Можливостей (приблизно 1994–2004 роки). ​Цей етап характеризувався виконанням міжнародних зобов’язань, зокрема в рамках Договору про скорочення звичайних збройних сил у Європі (ДЗЗСЄ), але також і повним руйнуванням стратегічних компонентів, які перейшли Україні у спадок від СРСР.

​Ракетні війська та авіація стратегічного призначення: Були знищені або передані. Особливо відчутною була втрата ядерного потенціалу.

​Масове скорочення: Чисельність ЗСУ постійно скорочувалася, а об’єкти військової інфраструктури (військові містечка, навчальні заклади) часто відчужувалися.

​2. Руйнування Оперативно-Тактичного Рівня та його Розпродаж 1991–2014 роки. ​Ключовим механізмом підриву боєздатності стало необґрунтоване включення військового майна до переліків надлишкового з метою подальшої реалізації.

​Розпродаж Озброєння та Техніки: Міністри оборони та Кабінет Міністрів України регулярно ініціювали рішення про переведення танків, літаків, БМП, гармат та іншої техніки у статус “надлишкового майна”. Це майно потім реалізовували за залишковими цінами, які були в 10–20 разів меншими за ринкову вартість.

​Наслідок: Значна частина проданого озброєння на сьогоднішній день є критичною номенклатурою для забезпечення потреб ЗСУ.

​Відсутність модернізації: Кошти від продажу не спрямовувалися на належну модернізацію чи закупівлю нової техніки.

​3. Критичне Недофінансування та Знищення Інфраструктури, особливо в 2010–2014 роках. ​Період президентства віктора януковича часто згадується як етап остаточного розвалу армії.

​Мінімальні видатки: У 2013 році видатки на армію були найменшими за всю історію незалежності, перебуваючи на рівні близько 1% від ВВП.

​Заборона розгляду рашки, як загрози: Військовому командуванню не дозволяли розглядати росію як потенційну загрозу, що унеможливлювало планування оборони від неї.

​Плани розформування: У 2012 році навіть існував наказ підготувати пропозиції щодо розформування Повітряних сил як роду військ.

​Скорочення військових навчальних закладів та іншого персоналу.
​Напередодні 2014 року чисельність винятково військовослужбовців становила близько 120 тисяч осіб, а залишок техніки був мізерним порівняно з початковим арсеналом: наприклад, залишилося лише близько 686 танків та декілька десятків бойових літаків з тисяч одиниць, що успадкувала Україна.

​Відповідальність Керівництва
​Політичний вирок за підрив обороноздатності держави стосується всіх керівників держави та військових відомств у період з 1991 до 2014 року, включаючи:

​Президентів України (Леонід Кравчук, леонід кучма, Віктор Ющенко, віктор янукович) як Верховних Головнокомандувачів, які підписували ключові рішення про скорочення та відчуження.

​Прем’єр-міністрів та Кабінет Міністрів, які приймали постанови про відчуження військового майна (дивіться пофамільний перелік у другій частині).

​Міністрів оборони та Начальників Генштабу, які ініціювали переведення боєздатної техніки у статус “надлишкової” (дивіться пофамільний перелік у другій частині).

​Розслідування діяльності усіх колишніх міністрів оборони та начальників Генштабу у період 1991–2014 років було доручено правоохоронним органам для визначення їхньої ролі у “генерації знищення військового потенціалу”.

​Досвід 2014 року став гірким уроком і каталізатором для відродження ЗСУ, яке почалося вже під час війни зусиллями волонтерів та нового військово-політичного керівництва.

​Таким чином, усе вище керівництво країни з 1991 по 2014 рік прямо чи опосередковано сприяло, або не протидіяло, процесам, які призвели до критичної втрати обороноздатності України на момент російського вторгнення у 2014 році і саме вони повинні відповісти своєю свободою і всім майном за ті жахливі жертви, які несе Україна з листопада 2013 року.

СЛАВА УКРАЇНІ!

Ставте like і підпишіться:

@voinydobra

voinydobra

voinydobracom

Воїни Добра
Мережа Купуй!

Як інституційна церква на Сході, зокрема в контексті Візантії, московії та пізніше російської імперії/срср, часто ставала не стільки незалежним духовним провідником, скільки політичним інструментом в руках світських правителів.

​11 століття: Великий Розкол (#Схизма) #​Візантія “розколює єдину християнську церкву”. Великий Розкол (1054 р.) — це комплексна подія, що стала кульмінацією століть догматичних, літургійних і, головне, політичних розбіжностей між #Римом і #Константинополем.

​15 століття: #московська автокефалія. ​Цей етап є фундаментальним для розуміння сучасної так званої рпц (російської православної церкви) та її претензій.

​Після падіння Константинополя (1453 р.) і через небажання визнавати #Флорентійську #унію (спроба возз’єднання з Римом), московські ієрархи одноосібно оголосили себе автокефальними (незалежними) ще в середині XV століття, обираючи митрополита без згоди Константинополя.

Історія з “отриманням” автокефалії у 1589 р. (коли було встановлено московське патріаршество) має дуже сумнівний характер: Патріарх #Єремія II прибув до москви за фінансовою допомогою, перебуваючи під тиском. Історики відзначають, що рішення про піднесення статусу та інтронізацію відбувалося за умови жорсткого контролю з боку царя бориса годунова.

​Неканонічне підпорядкування Києва (1686 р.): Це подія, яка критично важлива для українсько-російських церковних відносин. Передача #Київської митрополії під юрисдикцію москви відбулася за участі підкупу та політичного тиску з боку московського царя на Вселенського Патріарха #Діонісія IV, який згодом був за це скинутий. Цей акт #Константинополь вважає неканонічним, що й стало однією з підстав для надання #Томосу про автокефалію #ПЦУ в 2019 році.

Таким чином, як завжди: шляхом обману, шантажу, залякуванню і підкупу москвія намагалася утвердити себе як центр східного християнства, використовуючи церковну незалежність як ідеологічне виправдання своєї політичної величі та імперських амбіцій, що було здобуто шляхом політичних маніпуляцій.

​петро І та Синодальний Період
​У 1721 році #петро I ліквідував Патріаршество, запровадивши #Духовну #Колегію (пізніше #Святійший #Синод), яка була, по суті, державним міністерством на чолі з обер-прокурором (світським чиновником, “оком царя”). ​Церква остаточно перетворилася на частину державного апарату, що обслуговувала імперські інтереси. Це був період найбільшого підпорядкування церкви світській владі, що тривав до 1917 року.

​радянський союз: Знищення та Інструменталізація
#Більшовики здійснювали агресивну антирелігійну політику: масові репресії, вбивства духовенства, конфіскація майна та руйнування храмів. Це був період фізичного знищення церкви як інституції.

Але під час Другої світової війни, особливо після критичних поразок 1941–1942 років, ман’як #сталін дійсно “відновив” Патріаршество. Метою було мобілізувати патріотизм населення для війни та використати церкву як інструмент впливу за кордоном (на Балканах, у Східній Європі).

​Відновлена церква була повністю підпорядкована і інфільтрована радянськими спецслужбами (нквс /кдб), що гарантувало її лояльність та використання в політичних цілях.

​Сучасність: #гундяєв (так званий патріарх #кирил) і
​Повне злиття московського патріархату з російською державною ідеологією. гундяєв відкрито підтримує агресивну зовнішню політику кремля, включаючи війну проти України. Він вибудував ідеологію “русского міра”, яка фактично є релігійним виправданням російського #імперіалізму. Його дії свідчать про пріоритет земної влади, політичного впливу та матеріальних інтересів над євангельськими заповідями любові, #миру та уникнення гріха. З точки зору теології та етики, таке використання релігії для виправдання агресії кардинально суперечить християнському вченню.
​Фактично, рпц під проводом гундяєва функціонує як релігійний відділ сучасної російської держави, повністю продовжуючи традицію підпорядкування, закладену петром І та сталіним. Його віра, якщо й існує, спотворена до невпізнання політичною кон’юнктурою.

​Тенденція в історії так званого російського православ’я: використання церкви як інструменту для зміцнення світської (царської/імперської/радянської/путінської) влади.

​Ця традиція політичного підпорядкування та інструменталізації суттєво відрізняє рпц від, наприклад, грецького чи румунського Православ’я, де панував принцип етнофілетизму (церква як інструмент нації), але не тотального державного деспотизму, як у москві. Це пояснює фундаментальні причини нинішнього конфлікту між москвою і Києвом у церковній площині, оскільки Українська Церква прагне вирватися з цього ланцюга державного/імперського контролю.

Ставте like і підпишіться:

@voinydobra

voinydobra

voinydobracom

Воїни Добра
Мережа Купуй!

Гроші платників податків – на фікцію? Як європейські дотації живлять великодержавний шовінізм “російської опозиції”.

В крайні ​роки Європа стала прихистком для численних представників так званої російської “опозиції”, які тікали від режиму путіна. Вони отримують фінансову підтримку від Європейського Союзу, гранти та майданчики для виступів, позиціонуючи себе як “іншу росію” – силу, що прагне демократії та поваги до міжнародного права. Однак, при детальнішому розгляді, діяльність значної частини цієї “опозиції” перетворюється на цинічну імітацію, що несе серйозні ризики для України та європейської безпеки.

​Великодержавний шовінізм як “новий” порядок денний
​Однією з найбільш кричущих проблем є те, що, попри декларовану опозиційність до путіна, багато його критиків залишаються носіями глибоко вкоріненого великодержавного шовінізму. Їхня риторика часто лише незначною мірою відрізняється від офіційної кремлівської пропаганди, коли мова заходить про Україну.

​Замість чіткого визнання росії агресором, беззастережного засудження окупації та повної підтримки територіальної цілісності України в кордонах 1991 року, ми регулярно чуємо: ​натяки на “один народ”.

Навіть під час війни деякі опозиціонери дозволяють собі заяви про “братні народи” та “одну культуру”, які, по суті, легітимізують імперські наративи путіна. Наприклад, один із відомих діячів, виступаючи на європейському майданчику, припустив, що етнічним росіянам “психологічно важко вбивати українців, тому що ми – один народ”, тим самим імпліцитно принижуючи інші національності, яким “простіше” воювати, та підтримуючи саму ідею російської “особливості”.

​Ухиляння від відповідальності: Фокус зміщується на “поганого путіна” та “вину режиму”, мінімізуючи колективну відповідальність російського суспільства та історичну тяглість імперської політики.

​”Торги” територіями: Деякі фігури уникають прямого засудження анексії Криму або пропонують “компромісні” рішення, що є неприйнятними для України.

​Фактично, вони виступають за “росію без путіна”, але не за “росію без імперії”. Для України та Європи це означає, що зміна лідера в Кремлі не обов’язково принесе мир, якщо нова влада продовжуватиме мислити категоріями “сфери впливу” та “один народ”.

​Імітація діяльності та фінансові потоки
​Європейський Союз та окремі країни інвестують значні кошти в підтримку російських “демократичних сил” у вигнанні. Ця допомога мала б сприяти розвитку незалежних медіа, громадянського суспільства та підготовці майбутньої демократичної еліти.

​На практиці ж, ця фінансова підтримка часто перетворюється на:
​”Розпил” грантів: Створення численних, часто дублюючих один одного, фондів, форумів та медіа, які генерують мінімальний вплив на ситуацію в росії, але чудово освоюють європейські кошти на адміністративні витрати та високі гонорари.

​Відбілювання товстосумів: Однією з найцинічніших практик є лобіювання інтересів російських олігархів та великих бізнесменів, які виїхали з росії. Ці “товстосуми” роками підтримували режим путіна, отримували від нього контракти, а тепер, опинившись під санкціями, намагаються “відбілитися” через зв’язки з “опозиційними” діячами, демонструючи фіктивну “антивоєнну” позицію. В обмін на фінансову допомогу чи лобізм у європейських столицях, “опозиціонери” фактично допомагають фінансовим донорам режиму путіна зберегти свої активи в Європі.

​Підігравання кремлю: Непрямий ефект діяльності деяких “опозиціонерів” полягає в тому, що вони консервують уявлення про росію як про єдиний, неподільний, імперський простір. Це дає путіну можливість стверджувати, що справжніх альтернатив його курсу в росії немає, а “опозиція” – це такі ж імперці, тільки більш слабкі.

​Необхідність ревізії європейської політики
​Європейські партнери мають усвідомити: підтримуючи цю так звану “опозицію”, вони ризикують фінансувати консервацію російського імперіалізму. Європа повинна вимагати від тих, кого вона підтримує, недвозначних та чітких позицій:

​Повне визнання агресії та окупації.

​Визнання імперської відповідальності, а не лише “вини путіна”.

​Підтримка деколонізації та права національних меншин росії на самовизначення.

​Інакше, європейські гроші, призначені для боротьби з диктатурою, продовжать живити лише її чергову, “оксамитову” версію, яка буде не менш небезпечною для майбутнього України та всього континенту. Справжня демократична опозиція має починатися з відмови від імперського мислення, а не з його “перефарбування” у ліберальні тони!
#шовінізм
#Європа
#війна
#путін
#опозиція

Воїни Добра
Мережа Купуй!